Поиск

Биография

Политическая деятельность

ОИО №52

Депутатские обращения

ВААП

Благотворительность

Архив материалов

Публикации в СМИ

Армія здалася мені пеклом

15 апреля 2005 года

Армія здалася мені пеклом

Як і більшість хлопчаків, які народилися після польоту людини в космос, Ігор Шкіря мріяв у дитинстві бути космонавтом. Але близькі люди переконували його самого й батьків, що хлопчик буде начальником. “Напевно, був занадто говірливий і міг відповісти на будь-яке запитання”, - висуває здогадки сам Ігор Миколайович. Пророцтва виявилися правдивими, принаймні на половину. Тому що крім кита бізнесу, колишній маленький донбасівець виріс ще й в політика. У розмові з ним про те, чому саме так склалося його життя.

“До служби в армії я дивився на світ через рожеві окуляри”

- Найяскравіше враження дитинства?

- Давно про це не думав, принаймні, років п'ятнадцять – точно. Хоча дитинство було цікаве: робоче селище, канікули, літо, річка, друзі, велосипед, футбол. Життя звичайного провінційного хлопчиська.

- Ваша прекрасна спортивна форма нині – це данина любові до спорту ще з дитинства?

- В дитинстві професійно спортом я не займався. У нас не було навіть таких секцій. Але щодня був баскетбол, гандбол, біг, плавання у ставку. У технікумі я займався в секції боксу. Але набридло ходити з фінгалами, коли треба було вже вчитися подобатися дівчатам. Тож я почав займатися важкою атлетикою. Сьогодні - це вже називається фітнес. За півтора-два роки набрав 10 кілограмів. Коли почав займатися бізнесом, понад п'ять років займався великим тенісом. Але в 98-му, після поразки на попередніх парламентських виборах, закинув. Просто якийсь час у мене була апатія, депресія.

- Що вас тоді виштовхнуло з кризи?

- Найголовніше – зрозуміти, що життя не закінчилося в 33 роки. Бажання довести у першу чергу собі, що я зможу – це головне. Зараз займаюся фітнесом. Не частіше двох разів на тиждень, але менше п'яти кілометрів на доріжці я не пробігаю. В теплий сезон – бігаю на вулиці.

- Чи вплинула служба в армії на ваш світогляд ?

- Армія певною мірою сформувала мій характер. До служби я... (пауза) напевно, дивився на світ через рожеві окуляри. А після повернення звідти, я став більш прагматичним, зрозумів, що в житті все далеко не так справедливо, як хотілося б.

- Ви натякаєте, що добре відчули на собі дідівщину ?

- О-о-ой! Мені здалося, що я потрапив до пекла – таким було перше враження, яке в мене виникло ще на розподільчому пункті в Україні, куди звезли близько 20-30 тисяч таких як я, новобранців з усього колишнього СРСР. А потім був пересильний пункт у Франкфурті на Одрі, який був схожий на ті концтабори-гетто, про які сьогодні так багато говорять. Призовники (там нас називали “духами”) були в гіршому стані, ніж ув'язнені. До їдальні треба було не йти, а бігти вишикуваними вісімками по четверо у дві шеренги. Поїсти треба було гарячу й пересолену їжу протягом 4-5 хвилин. Після чого по команді припинити прийом їжі й бігти назад.

Спали ми на звичайних дерев'яних нарах, причому штабелями, бо лягти на спину було неможливо - тільки боком. Крім того, там знімали чоботи, крали бушлати, шапки, ремені...

Так тривало близько двадцяти діб.

Але це було не найстрашніше, бо там я почувався рівним серед рівних.

Уточню, що призивався я восени 1984 -го року. Тож варіантів, де проходитиму службу було два ГДР або Афганістан. Доля обрала для мене Німеччину. Коли я ж пройшов курс молодого бійця, і потрапив до військової частини, з’ясувалося, що у моїй роті з 40 службовців було лише двоє нас - молодих, ще 5-7 чоловік - тих, хто відслужив півроку, а решта були ті, хто прослужили рік і півтора роки – “діди”. І, крім того, ми одразу поїхали на полігон...

Хто відслужив у Збройних Силах, зрозуміють, що значить двоє молодих на всю роту. Тоді я добре відчув, що таке несправедливість: коли тебе вночі будять і б’ють, ти даєш здачі, а вранці офіцери тобі дають наряди поза чергою. Про це можна говорити дуже довго. Але люди, які служили в 70-80-их роках в Німеччині, добре знають, що таке дідівщина…

“Кілька місяців після того, як я зайнявся бізнесом, батько зі мною взагалі не говорив”

- Значить, так загартовувався характер…

- Знаєте, найцікавішим було те, що поки я служив, до влади у 1985 році прийшов Горбачов, і почалася компанія боротьби з позастатутними стосунками. Тож, побути справжнім “дідом” у 1986 році мені так і не вдалося. Навпаки, в той період часу мені дісталося, як “діду”, бо тоді вже молодих не можна було чіпати й пальцем.

Тому повернувся я додому зовсім іншою людиною: більш жорстким, витривалим, терплячим. І скажу, що саме це потім зіграло вирішальну роль у моїй подальшій кар'єрі. Ви подивіться, якщо проаналізувати основну еліту бізнесу, який почав розвиватися з 1990 року, то ті, хто починали “з нуля”, без татусів, це покоління, народжене у 60-68 роки. Якщо говорити про Донецьк, то близько 70% із них були випускниками Донецького політехнічного інституту, як і я.

- До речі, як батьки поставилися до того, що ви зайнялися бізнесом?

- Перші кілька місяців або навіть півроку батько зі мною взагалі говорити не хотів. Він людина-комуніст, який чесно прожив життя, просто не сприймав це, вважав, за якесь куркульство, буржуйство. Я його не переконував. Хоча який я був буржуй після інституту з дружиною, малою дитиною і в гуртожитку.

Ми з ним кілька місяців не розуміли один одного. Я впевнений, що навіть і дружина не поділяла тоді моєї думки. Але буквально через півроку, батько, почав лояльніше ставитися до мого заняття, а через кілька років навіть виявив бажання допомагати.

- Трошки повертаючись до теми служби в армії. Вашому сину скоро 17, як ви ставитеся до того, що і йому незабаром час служити у Збройних силах?

- Це дещо провокаційне запитання. Ви розумієте, коли я призивався до армії, в моїй сім'ї навіть не могло бути мови про те, що можна не служити. Мене батько за такі думки, напевно, вигнав би з дому і взагалі не називав би сином. Та й в той час тільки справді хворі юнаки не йшли до армії. Після розвалу ж СРСР практика „відхилення від служби ” стала ледь не нормою.

Я вважаю, що кожен чоловік повинен відслужити в армії. Але якщо згадати, як служив я, то сину я такого не побажав би. Ніхто ж не рахує, скільки при такій службі ми залишаємо там здоров'я.

- Це питання було в сенсі того, як ви виховуєте сина?

- Моя родина, друзі, словом, ті, хто знають про мої стосунки з сином, протягом усіх цих років критикували мене за надзвичайно жорстке виховання. Я спеціально тримав його в “їжачих” рукавицях. Коли він був маленьким хлопчиком, він завжди займався спортом, у нас була з ним залізна дисципліна. На першому плані - повага до батьків. А коли я став бізнесменом, і в сім'ї з'явилися гроші, ми жили не гірше інших бізнесменів, я побачив, як багато дітей з подібних сімей, яких ще називають “золотою молоддю”, були ледарями, п'яницями, наркоманами... І тоді я зрозумів, що цього ніяк не можна допустити.

- Тобто, зараз син не приходить додому після 10-ої вечора?

- Він рідко приходить навіть до десятої…

- Але в 17 років в людини мають бути свої переконання, вподобання?

- Понад усе я хочу, щоб він став серйозною, відповідальною людиною, щоб отримав достойну освіту, напевно, економічного напрямку, причому в Україні...

- Ну, він може вам сказати, “тату, ти - не правий”?

- У нього дуже складний характер, він правдолюбець, який доводить свою думку. Але це нормально. Це і є складові характеру.

Дружина каже: “Ти – чайник”, і згодом її думка виявляється правильною

- А дружині ви даєте більше свободи, чи вона у вас домогосподарка?

- Навпаки, вважаю, що жінка не повинна сидіти вдома. У моєї дружини активна життєва позиція, вона керує туристичною компанією...

- ... і вона ж займається вашим зовнішнім виглядом, одягом?

- Так, виключно дружина. Зараз, ще й син, бо в нього теж гарно розвинутий смак. До речі, це заслуга дружини. Бо вона, хоча й із простої родини, але належить до тих жінок, які, навіть маючи мінімальний прибуток, вміють одягатися зі смаком. А є жінки, в яких достатньо можливостей, але немає смаку. Це, напевно, божий дар.

- Ви якось впливаєте на процес підбору фасону, кольору?

- Звичайно. Я опираюся, бо є речі, яких я не сприймаю. Але дружина відверто каже мені: “Ти – чайник, не розумієш”. І зазвичай, її думка виявляється згодом правильною. Наприклад, я довго не міг примиритися з вузькими носками взуття. Коли їх носили вже всі, вона мене зрештою переконала.

“Знайти друзів серед політиків мало ймовірно”

- Як у вас минає час після важкого робочого дня?

- Кілька годин до сну проводжу перед телевізором або читаю пресу. Розумію, що це, на жаль, не ідеальний спосіб…

- А скільки ви спите?

- 7-8 годин, але намагаюся не лягати після півночі. Я, напевно, не сова, але не можу сказати, що й - жайворонок. (Сміється). Протягом останніх років відчуваю, що нічого дарма не дається - часто буває безсоння. Причому, такі періоди трапляються цілими місяцями. По три-чотири години не сплю щоночі.

- Про що ви думаєте в цей час?

- Усі геніальні думки, які приходили мені в голову і щодо бізнесу, і в якійсь іншій області, приходять саме вночі, часто навіть, коли дрімаю. У мене на тумбочці завжди лежить папірець і ручка. Я переконався, що думку, яка виникла вночі, треба записати, бо вона обов'язково зникне. Скажімо, багато років поспіль я пишу для себе щоденний план на тиждень. Так от, трапляється, що за одну безсонну, але продуктивну ніч записую до ста пунктів, як дрібних, так і досить глобальних, які можна розбити далі на підпункти.

- Розкажіть про друзів. Хто вони? Кажуть, що у вас непогані стосунки з нинішнім міністром МВС Юрієм Луценко?

- Знаєте, для людини, яка добивається в житті певних серйозних результатів, поняття “друг” – дуже серйозне. Є знайомі, є колеги, є хороші знайомі, є близькі люди, але слово “друг” у наш занадто прагматичний та цинічний час... Перш за все, це – людина, яка не зрадить, зрозуміє у будь-якій ситуації й пробачить помилки.

Знайти друзів серед політиків мало ймовірно. От ви запитали про Луценка. Ми з ним чудово спілкувалися, коли я був у більшості, а він був яскравим в “Україні без...”. Але я спілкувався з ним, коли ми працювали в одному комітеті над кількома законопроектами. Тоді зрозумів, що це глибока й талановита людина, просто наші політичні позиції були протилежними. Ми протягом кількох років обмінювалися думками і навіть сперечалися, як будуть розвиватися події.

- Чи думали ви про майбутнє, про старість?

- До неї треба дожити. (Сміється). Але буду працювати до останнього.

- Ви взагалі задоволені своїм життям?

(Тривала пауза). Узагалі, я – максималіст. (Ідеться не про матеріальний бік справи). За таким же принципом формую свою команду. Тож, на питання, чи задоволений я, скажу, що завжди не задоволений. Тому, напевно, деяким людям зі мною складно працювати. Але є й такі, що цей дух розподіляють. З такими працювати приємно і комфортно.

Я вам так скажу: якби життя мене знову повернуло назад, у шахту, я зміг би пристосуватися й до нього. В мені, видно, дуже сильні гени простоти... Не хочу мати нічого спільного з образом політика-білоручки, не хочу, щоб до мене ставилися, як до царської особи. Тому й сина до цього привчаю. Він проти, звичайно, але я все одно його тягну туди.

     Наталка Любарщук
     Общественно - политический еженедельник "Без цензуры", 15 апреля 2005 г.


Пресс-служба

Другие материалы по теме

РАЗВЕРНУТЬ / СВЕРНУТЬ